Росія, зазначає він, вважає себе спадкоємицею Русі. Саме тому в ХІХ столітті російські ідеологи, історики вигадали тезу, що, коли на Русь прийшли монголи, то місцеве населення пішло кудись на північ, до Новгорода, Володимира-на-Клязьмі, а його залишки змішалися з якимись розбійниками – і так виникли українці; що насправді Андрій Боголюбський, який зруйнував Київ у 1169 році, переніс державність із Києва до Володимира-на-Клязьмі. Це нонсенс і маячня, яку намагалися втулити нам у голову в ХІХ столітті. Для чого? Бо Київ завжди був сакральним центром середньовічної української держави Русь. А Україну намагалися від Русі відмежувати. Михайло Грушевський, назвавши свою працю «Історією України-Руси», кинув виклик усій російській імперській ідеології.
З початком ХХ століття, пояснює Алфьоров, уже в совєцькі часи, вигадали інший термін – «Дрєвняя Русь», яким намагалися замінити назву «Київська Русь». Начебто позбавивши Русь Києва. Начебто державність народилась у Новгороді, а потім перейшла до Києва. Але є одна проблема: за свідченнями археологів, Новгород виник у 930-940-х роках. Київ намагалися «замилити», «заялозити» як столичний центр Русі. Мовляв, була «Дрєвняя Русь», а тепер – новітня Русь, Росія. Цю ідеологему популяризували історики, які працювали в контексті російської імперської, потім – шовіністичної совєцької думки. Нині її взяли на озброєння російські політики, зокрема так званий «рускій мір». Що далі? Вони вирішили: тепер Москва стала столицею всієї Русі (між іншим: теза «Москва – третій Рим» вкрадена у болгар, які ще в XIV столітті так назвали Тирново).
Отже, підсумовує історик, війна сьогодні точиться саме за історію. Тому ми маємо не тільки витримати і перемогти, а й відновити історичну справедливість. Русь – це Україна, Русь – це назва нашої середньовічної держави. І цього нам не можуть пробачити.